Меню
МЕНЮ
Жінки, яких ніщо не здатне зупинити
Вам знадобиться 5 хв. для прочитання цього тексту
Ось перед очима такий жаданий старт. Ноги зводять, підкошуються. Нудота підійматися до горла і злегка паморочиться в голові. Очі нервово пробігають оточенням: волонтери хвилюються і гуртуються розподіляючи обов'язки, учасники розминаються, потягуються, масажують ноги. Відчуття, наче зрослась з асфальтом. Ще крок до втілення, здавалося б, неможливого.

Я вийшла на старт з нафарбованими губами та стрілками на очах. У мене була гарна зачіска. Над головою, наче рій бджіл гуділа думка, що мене виженуть і все це закінчиться лише ганьбою. Але погода зіграла в мою користь, довелося одягнути форму з капюшоном, тому помітили мене не одразу.

Повітря прорізав різкий постріл. Кілька тисяч ніг в унісон рушили з місця. Вболівальники радісно заревіли та зааплодували учасникам. МЕНІ! Серце вилітало із грудної клітки. Піт від хвилювання прослизнув вздовж хребта. Я справді це роблю: БІЖУ МАРАФОН!
На вулиці 1967 рік.

Леді Швітцер саме стала студенткою Сіракузського університету Нью-Йорка і мріяла про участь в Бостонському марафоні — найвідоміший забіг у світі, оскільки був відкритий для кожного, окрім жінок.

Вважалося, що біг на великі дистанції шкідливий для жіночого здоров'я, він формує великі некрасиві ноги, а груди обов'язково стануть волохатими!

"Що за дурня?" - подумаєте ви. Проте, саме такі аргументи довелось у свій час вислухати Кетрін Швітцер — першій у світі жінці-марафонці.
Номер "261" знаково викарбувався на моїх грудях і міцно в'ївся в тканину спортивного костюма. Ще ніколи, я не почувала себе на стільки впевнено. Ноги були легкими, я їх не відчувала. Політ, ось мій стан в цей момент.

Врешті капюшон зірвався з моєї голови й вітер розкинув коси. Здавалося ніщо не здатне мене зупинити.

Аж раптом, я відчула дужу руку, що гепнула мене в груди. Розлючений чоловік, наздогнав мене і заревів: "Поверни номер та забирайся геть з мого марафону!». Від припливу адреналіну, я геть ошаліла. Добре, що поруч біг Том і він блискавично відштовхнув цього ненормального. Його вчинок дозволив мені продовжити забіг.
Співорганізатор марафону Джок Семпл намагався силою забрати Кетрін з траси й, за словами Швітцер, зажадав, щоб вона «повернула номер і забиралася до біса з його марафону». Том Міллер — приятель Швітцер, який біг поруч - відкинув Семпла і не дав йому можливості перешкодити Катрін. Фотографії цього інциденту потрапили на перші сторінки провідних видань світу.

Жінці вдалось фінішувати за 4 години та 20 хвилин. Звісно, ж без розчарувань не обійшлось: Швітцер дискваліфікували.

Завдяки наполегливості Швітцер та безкінечним зверненням переглянути правила, жінкам дозволили брати участь в марафоні з 1972 року.
Пристрасну любов до бігу Кетрін вичерпно обґрунтовує: "Чим довше я бігла, тим сильнішою себе відчувала!"

Усе життя вона виборює права жінок у спорті.
Кетрін стала спортивною журналісткою та коментаторкою, боролася з дискримінацією, створила проєкт «261 Безстрашна». Цей проєкт об'єднує бігові клуби й жінок по всьому світу.
Тішить те, що успадкувавши право на участь в масових забігах, прекрасні українські жінки скористалися нагодою та підкорюють п'єдестали.
Нещодавно, в українських соцмережах з закликом "Надихайся!" з'явились дописи про 63-ьох річну Ольгу Стадник. І ми, звісно ж, не оминемо чемпіонку увагою!
Львів'янка почала бігати, коли вийшла на пенсію. За шість років в Ольги цілий балкон із нагородами за спортивні досягнення!
Найжахливіше усвідомлювати, що жінка могла б і не досягти спортивних вершин через страх.
Ольга соромилась виходити на пробіжку зранку, оскільки її гризли сумніви: "Чи пасує в її віці таким займатись? Це сьома година ранку, що ж подумають сусіди?". Тож, спершу виходила на пробіжку крадькома.

Але коли усі довкола дізнались, що вона перемогла у забігу на 48 годин — встановила рекорд траси та рекорд України — настав час кардинальних змін!
Тепер до Ольги часто озиваються вигуками: "Українським спортсменам слава!".
"Найцінніші мої медалі — це гірський біг 11 кілометрів — першість Європи, з Чемпіонату Світу зі Скандинавської ходьби - 21 кілометр, ще одна за скандинавську ходьбу вже в Польщі. І за 48-годинний забіг" - розповідає пані Стадник.

Жінка стверджує, що біг — це залежність, від якої вона не збирається відмовлятись. Адже, він її заряджає. І за зусилля відплачує їй здоров'ям!
Вам може бути цікаво
Переглянути всі статті блогу